Рідний

Дві години. Чашка, стіл, купа старих спогадів у голові і безліч надій на майбутнє. Ручка затискається між пальцями та щось старанно пише. Вікно, за яким продовжує крокувати життя та сумувати якась перехожа людина. Секунди старанно намагаються догнати хвилини, але, як завжди, усе марно. Комусь потрібно 60, щоб пройти цю відстань, а для декого і 3600, здається замало. Ноги починають шукати шлях до виходу. У ванній кімнаті плаче вода. Із дзеркала озивається блакить, приправлена світло-темним волоссям та відблиском усмішки. На кухні чекає вечеря, але голова вже зайнята іншим. Час майже закінчився. На звичну зміну одягу не більше 3 хвилин. Речі летять до рюкзака, погляд на відображення, і з уст лунає: “Усе, я пішов, буду як завжди”. Двері повільно відмежовують коридор від квартири.

Година. На вулиці затихає денна метушня. Вітер пробивається крізь товсті стіни будівель і заграє до дерев. Хтось зупиняється вдалині, щоб насолодитися залишками денного світла. Ноги в такт пісні крокують по асфальту. Потім пірнають у вир машин, зупиняються на світлофорі і йдуть далі. Волосся неслухняно танцює на голові, руки стискають забруднене містом повітря. Сходи, біг, сходи і ти в теплому приміщенні.

45 хвилин. Пальці розстібають куртку і ховаються до кишені. Людей на станції не багато. Останній потяг пішов 3.58…, 3.59…, 4.00 хвилини тому. Погляд у тунель – дві світлі плями стрімко наближаються. Рука в кишені знаходить плеєр і робить музику гучніше. Усе, тепер є тільки ти і німе оточення. Улюблене місце біля дверей і декілька порухів очима із бажанням помітити когось знайомого. На жаль, марні спроби. У кінці вагону хтось продає парасолі. Синього і білого кольорів. “Провидиця”, – думаєш ти і починаєш сміятися зі своєї думки. Проїжджаючи над Дніпром, помічаєш як поступово починає вмикатися вечірнє сонце твого міста – численні ліхтарі і підсвітка. У вухах починає грати щось сумне, але мозок сам прискорює темп пісні і викликає чергову усмішку. Станція із романтичними спогадами, станція нічних пригод друга, станція простору, нарешті, твоя станція – станція післяробочого відпочинку від якої останній потяг іде о 00.02. Ти переходиш на нову гілку і, знову вдивляючись у обличчя перехожих, проїжджаєш останню відстань.

15 хвилин. Свіже повітря із запахом насолоди вихідного дня. Ти сміливо йдеш у натовп, який так само поспішає. Через твої навушники люди нагадують риб – з їх уст не долітає жоден звук, хоча видно, як вони жваво ведуть розмову. Легке переживання озивається у твоєму тілі. Попереду групи із людьми у міліцейській формі, десь серед них блукає сердито “Беркут”. Звучить свист і потік машин чинно зупиняється, щоб пропустити людей і тебе. Переходячи дорогу, вдивляєшся у небо і бачиш знайоме світло.

8 хвилин. Ти майже пробігаєш площу перед колонами, швидко відкриваєш рюкзак і показуєш його на першому кордоні. Далі пролітаєш сходи, другий кордон, за ним невеликий шмат дороги і, нарешті, остання перевірка.

Останні хвилини. Ти, відкинувши усе, що тебе турбувало до того, опиняєшся між зеленим газоном стадіону та найвірнішими, найвеличнішими, нездоланними і просто рідними людьми. На табло 0-0, із трибун доноситься звичне сканування – К-И-Е-В, ти завмираєш і дивишся перед собою – ти відчуваєш щастя, ти на такому рідному стадіоні. Стадіоні “Динамо” ім. Лобановського.

Майже так, упродовж останніх чотирьох років, проходили звичні дві години перед початком домашнього матчу Динамо на цьому стадіоні. Після них ти отримував ще дві години такого банального слідкування за біганиною 22-х гравців та клацання кнопкою спуску фотоапарата. Але скільки всього всередині відбувалося за ці дві години. Від першого матчу, коли ти сором’язливо оглядався на трибуни фанів київської команди, до останнього, коли ти сміливо і гордо дивився на друзів серед ультрас-трибуни, ти був не людиною, ти був однією тривалою емоцією. Яка зароджувалася в тобі, як тільки ти наближався до цього стадіону.

Останній матч. Він подарував усі ті емоції, які жили з тобою ці 4 роки. Але цього разу не було звичних двох годин. Ти приїхав десь за 45 хвилин, щоб допомогти друзям потрапити на трибуни. Приїхав на матч, який, якщо чесно, нічого не вирішував. Динамо треба перемагати з різницею у 4 м’ячі, за умови, що в іншому матчі Сток Сіті зможе перемогти Бешикташ. За 10 хвилин до матчу ти проводиш через кордон друзів, і згадуєш, як раніше проводили тебе. Ти згадуєш, що саме на цьому стадіону остаточно зрозумів – інколи можна знехтувати бажанням завжди казати правду. Інколи необхідно іти проти міліції, яка звикла прикриваючись простою фразою – ми оберігаємо закон – чинити усе, що їй завгодно. Інколи не соромно кричати про допомогу, якщо відчуваєш, що сам не виберешся з біди. Ти згадуєш, як колись тебе потягли до відділку за те, що вдарив ногою пусту коробку вже при пустих трибунах, бо матч 20 хвилин як закінчився. І їм було якось все рівно, що ти вибачився, пообіцявши більш такого не робити. Відпустили тільки тоді, коли друг, який тоді працював у фан-клубі Динамо сказав, щоб мене відпустили, і для певності висмикнув мені з їх рук. З того часу увесь запас чемних слів кудись зникав, як тільки ти бачив міліцію на матчі. Чомусь найбільший спогад про міліцію – це очі. Очі собак, які чи не в кожному матчі сиділи на бігових доріжках і активно гарчали у свій намордник, коли ти проходив поруч. Інколи міцна рука, яка тримала собак за повідок, зупиняла їхній порив – бувало, що ти проходив надто близько і вони не могли не стриматися, щоб не кинутися на тебе. Але більше часу вони просто тихо сиділи і дивилися на усе, що тут відбувалося. Очі псів шукали відповіді на питання – для чого я тут стою? За усі чотири роки я не помітив, щоб ці собаки, натреновані для боротьби з реальними злочинцями, вступали у суперечку між людьми і законом. Від такого простоювання сум часто пробігав у їхніх очах. Вони лише ставали об’єктом насмішок фанів, які також не розуміли – для чого вони реально тут стоять. “Про всяк випадок!” – достойна відповідь на рівні дитячого садка.

5 хвилин до останнього матчу. Піднімаючись сходами, мене здивувала невелика кількість людей, які прийшли на цей матч. Невже він не заслужив достойного прощання! Не зручний, без даху, з біговими доріжками – та недоліків можна ще подописувати – але хіба люблять за якісь звитяги. Справжня любов виявляється у почуттях, які ростуть у противагу усім недолікам. “Перемоги, перемоги, перемоги,” – кричать чорні вуста “справжніх вболівальників”. Думаю, у той вечір на стадіоні були присутні ті, для кого у серці завжди знаходиться місце для великої літери Д. Байдуже, у якому кутку. І поки моє серце дофарбовувалося у синьо-білий колір, руки отримали накидку для фотографів, а я – приємну розмову з найчарівнішою усмішкою цього стадіону. Завжди любив процедуру отримання своєї накидки. Певно, через емоційний контакт з людьми, які її мені видавали. А може, як розуміння того, що це останнє перед виходом до поля.

Поле. Просте, зеленого тону. Воно, певно, найбільше відчуває емоції футболістів на собі. А я його використовував для того, щоб пересвідчитися, що мій фотоапарат правильно передає кольори. Правильно у тому розумінні, як я їх хочу бачити. Тим часом “Динамо” забиває – синьо-білий колір злітає до неба. Ти стискаєш палець у кулак – ще чотирьох не вистачає до його міцності. Скоро лишається ще два пальця. “Динамо” і “Сток Сіті” забивають. Ти чекаєш чергового розгрому і згадуєш “Спартак”, потім “Бешикташ”, декілька погромів у чемпіонаті України. Але… “Спартак”. У той вечір ти вперше на повну відчув усю енергію, яка зароджується на ультрас-трибуні. Горіло, кричало, ненавиділо, раділо, тремтіло від насолоди, гризло стільці, агресувало – саме такими словами можна описати атмосферу на тому матчі. Саме на цьому матчі стадіону так не вистачало додаткових трибун. Фотографувати на таких матчах майже нереально. Хочеться просто залізти з головою у той скажений котел емоцій. І такий порив приходив до тебе часто. Особливо гостро він відчувався, коли на газон стадіону виходили гравці донецького “Шахтаря”. Коли ультрас розпочинали свою фаєр-пожежу, і ти знав, що “Динамо” забило м’яч найлютішому ворогу. Важко виокремити якийсь матч проти донецької команди. Усі вони перетворювалися у відчайдушні і марні спроби заспокоїти свою ненависть до цього клубу, коли кияни пропускали, і урівноваження того енергійного і щасливого потоку, коли м’яч влітав у сітку воріт, яку захищав воротар донеччан. Особливо важко було стримувати емоції, коли на воротах стояв він, цей яскравий приклад сучасного футболу, де гроші відіграють першу роль і відданість клубу рідкість. Хто не зрозумів, я про Рибку. Пробачити перехід з “Динамо”, де, можливо йому просто не давали себе проявити, я ще зможу. Але вихід на поле у футболці історичного ворога – ніколи.

Так само – ніколи – не позбудуся звички дивитися на табло стадіону. На стадіоні “Динамо” я робив це дуже часто. Так було і сьогодні. Точно пам’ятаю – за хвилину до закінчення першого тайму дуже сподівався, що такі необхідні два голи відбудуться. Хоча і розумів їх несправедливість. Рефері свиснув на перерву і майже усі фотографи попростували на протилежну сторону. Туди, під трибуну номер 8. Можна сказати – місце мого народження на футбольному полі. Усе життя біля цього поля розділилося на дві частини – одна називається “8”, інша – “20”. Хоча спочатку здавалося, що ти завжди стоятимеш під 8 сектором. І завжди, завжди будеш бігати увесь матчем для того, щоб сфотографувати фанів гостей. І завжди будеш шкодувати, що не можеш перебувати у двох місцях одночасно, у ті моменти, коли з обох боків починали палити. Забагато “завжди” – але чесно, така була віра – віра у непорушність 8 сектору. Особливо тепло згадувати, як ти стояв в дощ під 8 сектором 8 березня у 2009 році. То був чи не єдиний матч, коли тебе майже не турбував футбол. Від тебе йшла дівчина, а ти все одно лишився на матчі. Думки були про неї, але ти не захотів лишати своє місце і вирішувати щось там у буденному житті. Ти усе вирішив і без зустрічі. Ти святкував свою перемогу, яку здобув саме на цьому стадіоні. А після матчу радів фотографії Гусєва із розтягом, присвяченому йому. Єдиній такого роду у твоїй колекції фотографій (на той час, звичайно). Дівчина таки потім пішла від мене, але це вже не стосується цієї розповіді… Тоді на полі я переміг. Можливо, натхнення, яке я отримував за ці дві години і не вистачило, щоб зберегти її. Але, як потім з’ясувалося, трибуни приготували для мене дещо більше і справжнє. Ніколи не варто падати на коліна, коли програєш, набагато краще потім показати випадковість цієї поразки – не раз я отримував підтвердження цих слів на рідному стадіоні.

М’яч в центрі. Ти підходиш ближче до трибун. Другий тайм розпочався. Ще два. Ще треба два нещасних гола. На прощання. Навіть якщо Бешикташ і зрівняє рахунок. Треба зіграти хоча б для стадіону. І вони влітають. Не два. Навіть три. Усі у наші ворота… Тут можна і ставити чергові три крапки, щоб просто передати свій сум. І написати просте слово “занавес”. І підійти до трибун, щоб запитати – якого?... А найсумніше, ти одразу згадав усі найжорстокіші обломи, які пережило Динамо на цьому стадіону при тобі. Чомусь не дивно, що ці спогади пов’язані або з донецькими командами, або з іграми у єврокубках. Перша нічия з Металургом при Сьоміні, якби не вона – були б на першому місці того року. Останній програш у Кубку Шахтарю. Та найбільше вражає сумна традиція пропускати на останніх хвилинах, розпочата домашньою грою з лондонським Арсеналом. Продовження цієї традиції було ще сумнішим – гра з Порту. Того вечора я ненавидів себе за власну думку. Але вона запам’яталася так добре, що навіть найсильніша людина світу не зможе вирвати її з мого мозку. Було щось таке: “Що, знову 1-0, гра на утримання рахунку і виграш?. Та це ж не цікаво – треба чогось нового”. Коли Лучо на 92 хвилині забивав другий м’яч у наші ворота, хотілося… ні, нічого тоді не хотілося. Хіба що розчинитися від сорому за ту думку. Надалі після першого голу Динамо у Кубку УЄФА ти кричав: “Давай, ще один і ще один! Але і 1-0 мені сподобається”. 1-1. Так ми зіграли у півфіналі цього турніру із найзапеклішим ворогом вдома. А потім ти поїхав у свій перший виїзд. Не допомогло.

Другий тайм завжди проходить швидше за перший. Певно, через зростання переживання. Оптимізм завжди зі мною до останньої хвилини. Певно, бо я оптиміст. Завжди забавляла думка про те, що батькам не потрібно дзвонити мені, щоб дізнаватися де я знаходжуся і що зі мною у один із вечорів вихідних. Після повернення додому зі стадіону завжди отримував повну викладку, скільки разів мене показали під час трансляції, і де я стояв. Найсмішніше було чути голос тата у перерві: “А що ти без шапки, холодно ж. І не кажи, що ти одягнув її. Я бачив тебе по тв”. А ще більше радів, коли друзі просили сфотографувати себе на матчі. Отримував смс із точними координатами місцясидіння. Друзі раділи цим фотографіям, як діти морозиву. Хоча не завжди виходило нормально сфотографувати їх. Об’єктив не міг приблизити достатньо. На жаль, на новому стадіоні з цим буде ще гірше. Трибуни ніби знаходяться ще далі від бігових, ще й другий ярус. На “Динамо” був лише один умовний поверх. А це робило його ще ближчим. Усі добре знають значення російського слова “уютный”. Саме таким він і був для мене упродовж останніх 4 футбольних років.

До кінця матчу хвилин десять. І я ще встиг програти у своїй голові один епізод. Він відбувся, коли я уже жив у “20”-ій частини. Є у мене знайома, яка нікому не дає свій фотоапарат. Любить його, доглядає його, слідкує, щоб з ним нічого не сталося. Видно, тренується на ньому бути справжньою мамою. І сталося так, що я не зміг взяти свій фотоапарат на черговий матч. Треба було просити у неї. Довелося прикрасити важливість поєдинку, і що: “Ну хлопці реально не пробачать, якщо я не буду фотографувати на матчі, ну і нічого з ним не станеться. Та за всі часи мого фотографування з фотоапаратами ще нічого страшно не відбувалося. Максимум дощ мочив. (І це була правда)”. Зі стартовим свистком я вже стояв на звичному місці з її технікою. І коли підійшов до сектору поближче, то почув крик – ааа, а мене твоя мама вчила, пам’ятаєш! Я подав руку, щоб привітатися, і мене потягли на трибуну. Від несподіванки я випустив фотоапарата. Він постраждав. Насправді не сильно – втратив трохи фарби після зіткнення із залізом. Та я розумів, що цього для неї буде достатньо. А ще не розумів, як так могло статися, що за усі 4 роки лише раз щось траплялося з моїми фотоапаратами, і відбулося ця саме тоді. Більше вона нічого не дозволяла мені брати свого на футбол. Про фотоапарат взагалі краще було і не питати.

Бешикташ спокійно робить рахунок 3-1. Динамо із над зусиллями, бо грало тоді вже без двох вилучених гравців, робить рахунок 3-3. Там і четвертий мав би заходити, але “мав” не означає “зайшов”. Намагатися шукати символізм у цьому матчі я не захотів. Просто сумував і злився на гравців, що не змогли достойно зіграти цей матч на такому рідному стадіоні. Це ніби, коли перед переїздом на нову квартиру, наводиш такий безлад у старій, що ніхто не захоче її більше в ній жити. Хоча це лише моя емоційна оцінка. Перед тим як лишити своє місце за воротами, ти встигаєш зловити пару усмішок друзів у фотоапарат. Від цього сум від прощання починає програвати радості від відчуття невідомого нового. Біля сектору фанів гостей помічаєш, як троє малих перелякано дивляться у очі людині в погонах. Їх затримали, певно за вибігання на газон. Починаєш приставати із питанням до того, хто не тримає їх. Як завжди – отримаєш незрозумілу відповідь. Ніби зараз відпустять, але треба почекати когось по старше у званні. “Для чого тримати, якщо відпустять. Їм і так вистачить, що затримали їх тут. Це ж діти”. У відповідь пустота. Постояв, поки їх не відпустили. Надто діти боялися тих, хто відповідає за дотримання законів. А коли почули, що я з ультрас, то вже більше впевненості і твердості з’явилося у них. “Стадіони для адекватних глядачів, а не для неадекватних представників закону”. На щастя, адекватних глядачів більше, на жаль, адекватних людей у формі менше. Лише поодинокі винятки. Думаю, на НСК стюарди ніколи не допустять, щоб на трибунах з’явилися міліцаї.

Стадіон “Динамо” ім. Лобановського спокійно пережив пік уваги до себе і тепер йому треба відпочити від емоцій, які виникають, коли грає перша команда “Динамо”. Ти вмикаєш музику у вуха, кладеш фотоапарат до рюкзака і ловиш погляди нічних хмар. Потім озираєшся на фасад стадіону і відчуваєш приплив бадьорості. Наступної миті ти починаєш обганяти людей у натовпі, паралельно намагаючись вгледіти когось знайомого. Проходиш турнікети, колони, площу перед стадіоном. Востаннє чекаєш, коли дозволять переходити вулицю, перебігаєш дорогу, бо вже помітив свою маршрутку на зупинці. Біля неї призупиняєшся і дивишся на світло, яке йде від прожекторів стадіону. Тихо тиснеш йому руку на прощання і протискаєшся до салону машини. Знаходиш улюблене місце, крутиш гучність на максимум і лишаєш себе на одинці зі світлом нічного міста, яке пробивається через вікно. А серце тим часом знову стає червоним. Біло-синя фарба зливається до своєї схованки, щоб на початку весни повністю заполонити моє серце, тоді, коли славетний клуб зіграє перший матч на новому стадіоні.